85 років тому в нашому краї почали відроджуватися Добровільні пожежні товариства.

Період Української революції 1917 – 1920 років на Черкащині був надзвичайно насичений подіями. Бойові дії практично не припинялися, а під час збройних конфліктів часто палали міста і села. Гасіння пожежі іноді доводилося виконувати під свистом куль. Пожежна техніка була у вкрай зношеному і понівеченому стані. В таких умовах вирішувати питання протипожежного захисту населення та народного господарства потрібно було на державному рівні.

Пожежну справу доводилося піднімати з нуля

4 травня 1921 року Рада Праці та Оборони приймає постанову "Про заходи щодо збереження пожежних обозів та утримання їх в бойовій готовності" та "Про облік пожежного майна". Ці документи зіграли важливу роль у зміцненні професійних пожежних команд. 10 червня 1921 року затверджено "Положення про Наркомат внутрішніх справ", а 12 липня до його складу ввійшла пожежна охорона. Питанню протипожежного захисту почали приділяти багато уваги, але після революційних подій боєздатних команд практично не залишилося.

У 1923 році в Україні було проведено адміністративно-територіальну реформу. З утворенням районів починають відновлюватись або створюватись пожежні частини і команди. Це питання постійно трималося на контролі в уряді, а на місцях ним опікувалися районні управління місцевого господарства. Прикладом може бути витяг з листа до Вільшанського раймісцгоспу за 1923 рік: "З наближенням жнив, коли майже все доросле населення знаходиться в полі, ...(а) по селах найбільш трапляються пожежі... окрмісцгосп пропонує вжити всіх заходів до того аби побудити населення всіх сел Вільшанського району встановити добову пожежну охорону біля пожежних обозів або на дзвонарні сільської церкви, дивлячись на те, де це було б зручніше".

Саме в цей час, протягом 1923 – 1924 років, організовуються пожежні підрозділи в Городищі, Каневі, Корсуні, Лисянці та Монастирищі. На їх озброєнні були переважно парокінні тяги з встановленими на них бочками для води та ручні насоси. На подвір’ях частин почали централізовано будувати каланчі для спостереження за місцевістю.

Протипожежний захист села в руки ДПД

Увага уряду була звернута і на протипожежний захист села. Було вирішено відроджувати та створювати нові Добровільні пожежні дружини (ДПД). Для створення планової мережі Добровільного пожежного товариства і ДПД у липні 1924 року НКВС затверджує статут Добровільного пожежного товариства. ВЦВК і РНК СРСР у липні того ж року (і додатково в лютому 1925 року) надають цим організаціям ряд заохочувальних пільг, з отриманням яких протипожежна робота на селі пішла активніше.

На протипожежні заходи почали виділятися кошти з державного та місцевих бюджетів. Так, за 1924 рік, президією Шевченківського Окрвиконкому було відраховано кошт на протипожежні заходи в таких розмірах:

"Вільшанський.....................200 крб.

Городищенський.................150 крб."

(Суми для інших районів були виділені аналогічні).

Питання створення і функціонування ДПД було на порядку денному всіх районних виконкомів, сільрад та колгоспів. В річній звітності обов’язковим стає аналіз стану протипожежної охорони. Ось витяг із звіту Городищенського райвиконкому за 1925 рік: "В деяких селах: Городище (центр), Старосілля, Мліїв, справи стоять гарно. В решті сел. – більш менш задовільно. В селах Набоків та Дирдин зовсім не мається протипожежної охорони". Проте вже у 1926 році пожежні в Дирдиному були. Це підтверджує колишня жителька села, а нині мешканка м.Черкас, Чебітько Ольга Федосіївна (1918 р.н.). За її спогадами, в той рік, у сусідів була пожежа і її приїжджав гасити місцевий пожежний обоз.

Пожежні озброюються новою технікою

На кінець 20-х років Добровільні пожежні організації вже мали ручні пожежні насоси "Челенж", "Червоний факел", гідропульти "Костиль" і "Відро". Проводилася робота і по підвищенню професійного рівня пожежних.

За свідченнями старожилів перший пожежний підрозділ в Городищі знаходився там же, де нині розташована СПДЧ-19, біля Михайлівської церкви. На території частини було побудовано дерев’яну каланчу для спостереження за місцевістю. Особовий склад перебував на державному забезпеченні, а інспектори пожежного нагляду підпорядковувалися місцевому органу внутрішніх справ.

На початку 30-х років на озброєння пожежних почала надходити нова сучасна техніка: машини спеціальних служб (водозахисної, газодимозахистної, зв’язку, пінного гасіння). Наявність киснево-ізолюючих апаратів дало можливість пожежним проникати в задимлені приміщення.

Великі зрушення сталися в цей період в механізації праці пожежних, удосконаленні способів та засобів гасіння пожеж. Крім води пожежі стали гасити хімічною піною, вуглекислотою, розчином хлористого кальцію. Із застосуванням нових хімічних засобів гасіння пожеж змінилися і методи роботи пожежних. Замість звичних прийомів, що включали в себе ламання палаючих конструкцій, вводяться механізовані агрегати (електропили, пневматичні інструменти і т.п.), що дозволяло необхідні роботи виконувати з мінімальним руйнуванням конструкцій. Це в значній мірі полегшило працю пожежних, зробило її більш безпечною. Удосконалення телефонного і радіозв’язку спряло розвитку протипожежної сигналізації.

Колишній пожежний Олександр Борисович Панько розповідає, що за спогадами ветеранів пожежної справи, в Городищі в 30-х роках вже була пожежна полуторка. На дерев’яну каланчу був проведений телефон, а для спостереження за місцевістю використовували бінокль. Одна з найбільших пожеж того часу сталася у 1937 році в Старосіллі (горів весь куток Діжева) і її виїжджали гасити городищенські пожежні.

Отже, саме в 20-х – 30-х роках відбулося відродження і подальше становлення протипожежної справи у нашому краї.