В Городищі, на колишньому кутку Катерушине, а нині вулиці Ломоносова, живе похилого віку жінка, пенсіонер, дитина війни на ім'я Тамара. А ось прізвище у неї незвичне для нашого слуху – Кікава. Звідки воно таке чудернацьке, з яких країв? За цією таємницею криється нелегка життєва історія. Історія про кохання і зраду, про поклик крові і ностальгію, про прощення і примирення.

Мати пережила чимало втрат

Мати Тамари Килина Тихонівна Василенко (1911-2009) народилася в Городищі у багатодітній роботящій сім'ї. Дід Тамари Тихін Олексійович мав кузню, власне господарство і десятину землі на місці Гуглюватого озера. Мати Килини Ганна вела господарство і виховувала шестеро дітей. Проте в революцію 1917 року Тихін помер. Дітьми опікувався його брат Василь Олексійович, який завідував банком в Городищі.

Однак з навчанням дядько не допоміг і школу Килина не закінчувала. Почала працювати в пекарні, згодом в їдальні. В 16 років вона вийшла заміж за Мусієнка Юрія Ільковича. Разом з родичами чоловіка поїхала на заробітки на Донбас. Але там було дуже важко і молода сім'я повернулася в Городище. Чоловік після поїздки захворів і невдовзі помер. Від цього шлюбу Килина мала двох дітей: Катерину (1928 р.н.) та Грицька (1932 р.н.) Проте вони не вижили під час голодомору. Пішла з життя і Килинина мати Ганна.

Після цих втрат моторошно і болісно було Килині перебувати вдома. Все їй нагадувало про матір, дітей, чоловіка. Душа прагнула змін і молода жінка подалася у столицю. У Києві працювала хатньою робітницею у заможній єврейській родині. Господарі ставилися до неї добре, а коли дізналися, що не освічена, то допомогли влаштуватися у вечірню школу.

Коханню завадила війна

Коли Килина була в Києві, їй трапився молодий військовий з Чернігова. Та якось після першого знайомства зустріла Килина циганку і почула такі слова: ”Ти з нинішнім солдатом не залишишся, бо його не буде. А вийдеш заміж за іншого військового. Правда житимеш з ним не довго, але сама проживеш довгий вік”. Слова виявилися пророчими. Так в житті і сталося.

Згодом дійсно молода жінка познайомилася з гарним чорнявим військовим. Родом він був із Грузії, звали його Хасан Юсупович Кікава (1914-1985).

Напередодні війни молоді люди тимчасово розлучилися. Килина повернулася в Городище, а Хасан продовжив військову службу в лавах Червоної армії в Києві. У 1941 році Килина захворіла і потрапила в лікарню. Там вона і почула про початок війни. Хасан вцілів під час бомбардувань і штурму Києва, а потім пішки, переховуючись від німців, добрався до Городища. Тут вони нарешті одружилися, вже при німцях. Хасан пішов працювати на цукровий завод.

Якось ввечері до Килини зайшов староста і сказав: ”Ми твого чоловіка здамо в поліцію, бо він ”чорний”. Але жінка не розгубилася і тут же відповіла: ”А як я заявлю, що ваші діти комсомольці?". І староста замовк.

Однак через тиждень Хасана таки забрали в поліцію, де він пробув п'ять діб. Килина за цей час дістала на заводі довідку, що він постійний працівник. І лише тоді його випустили. Але доля невблаганна і від неї не втечеш. На початку червня 1942 року Хасана забрали на роботи до Німеччини. Він навіть не побачив новонароджену дитину – донечку.

У пошуках батька

22 червня 1942 року на світ з'явилася Тамара Кікава. Килина хотіла назвати її Катериною, але Хасан просив, якщо буде дівчинка, то тільки Тамара. Так звали його матір. До речі, це ім'я досить популярне в Грузії, адже так звали найвідомішу в їхній історії правительку – царицю Тамару.

Після війни дружина і дочка чекали на повернення Хасана. Надіялися, що він живий, хоч і не були в цьому впевнені. І ось тоді побачила Килина сон, що вона у проваллі, а її чоловік на горі, але не помічає жінку, не допомагає витягнути. Сусідка-ворожка пояснила: ”Чоловік твій живий, так що подавай на розшук”. Килина звернулася до паспортного столу і написала листа. Але відповіді довгий час не було. Виявилося, що начальник паспортного столу лист приховав, бо сам переховувався від аліментів.

Тоді Килина звернулася до голови міської ради Биби. Він допоміг написати листа і відправити його в Грузію. Згодом прийшла відповідь, що Хасан Юсупович Кікава живий. Вказувалася і його адреса. Але про те, що він там мав вже іншу сім'ю лист не згадував. Не знала, до певного часу, про це і Килина. Хоча десь в глибині серця здогадувалася.

На декілька років зв'язок з Грузією припинився. Пізніше стало відомо, що Хасан був заарештований і його хотіли стратити як зрадника Батьківщини. Але родичі домоглися, що смертний вирок замінили на 18 років ув'язнення. Це сталося у 1950 році. Лише після смерті Сталіна Хасана реабілітували. Тоді й відновилося листування з Україною. Не один раз в Городище приходили для Килини і Тамари посилки з пахучими і смачними мандаринами.

І лише взимку 1971 року Хасан завітав у Городище. Гостював два тижні. А влітку того ж року мати з дочкою вперше побували у Батумі. Гостювали тиждень у молодшої сестри Хасана Айші. В новій сім'ї Хасан мав дружину і двох дітей: сина і дочку. Остання вже була на той час заміжня. Так Тамара познайомилася з родиною свого батька.

Сама Тамара закінчила після війни шість класів. Далі пішла працювати до підсобного господарства при їдальні. Коли ж відбулося скорочення, продовжила свою трудову біографію на Городищенському цукровому заводі, де пропрацювала 27 років. У 1992 році по хворобі вийшла на пенсію. Заміж не виходила.

Сьогодні Тамара Хасанівна намагається сама господарювати у хаті і на подвір'ї. Хоч здоров'я вже не те, що раніше. Допомагають їй родичі і сусіди. На жаль після 1991 року зв'язки з Грузією обірвалися, але Тамара вірить, що батькова родина живе там дружньо і в достатку.

Підписи до фото:
1. Тамара Кікава. 1970 р.
2. Хасан Кікава (крайній з права) з друзями. Батумі, 1963 р.
3. Килина Тихонівна (стоїть друга ліворуч) і Тамара (стоїть, друга з права) з родичами Хасана Кікави. Батумі, 1986 р.