Василь Кирилович ШЕВЧЕНКО з Трихуторівки – людина творча і працьовита. За трудові досягнення має ордени Червоного Трудового Прапора та Знак Пошани, звання Знатний механізатор України. З 1960 року грає на гармошці, 22 роки був художнім керівником фольклорно-етнографічного ансамблю ”Хуторяни”. Писав сценарії виступів, окремі пісні, вірші. Про таких кажуть – людина, у якої в душі дзвенить музика.

Грати на гармошці навчився в армії

Народився Василько 6 квітня 1940 року в селі Серединці в селянській родині. Проте надалі більша частина його життя пов’язана з хутром Ільченків, що є частиною Трихуторівки. Був він за старшого, адже сестра і брат народилися вже після нього, в роки окупації: Христя в 1942-му, а Михайло – 1944-му. Останнього батько, Кирило Миколайович, навіть не побачив, тому що загинув на фронті в лютому 1944 року, під час Корсунь-Шевченківської битви.

Мати, Варвара Остапівна, все життя працювала в колгоспі. Десять років після смерті чоловіка вона залишалася вдовою. А у 1954 році вийшла заміж за чоловікового брата Данила. Той ще до війни працював на шахтах в Ростовській області. Потім переїхав до Азербайджану. Під час війни мав бронь, адже був гарним спеціалістом. І лише в середині 50-х років повернувся в рідні краї. Наречених тоді вистачало, проте в дружини він взяв невістку – братову вдову з двома дітьми. Так рідний дядько Василька став йому вітчимом. А краще сказати – другим батьком.

Ще з дитинства проявився у хлопця хист до музики і співу. Адже весь його рід був співочий: у мами був оксамитовий альт, рідна тітка Мотря теж мала прекрасний голос, саме вона і привила Василькові любов до музики, до пісні. А коли, під час служби в армії, йому до рук потрапила гармошка, то поки вчився грати – солдати гнали його в дальній куток, а от коли навчився – не один вечір звучала в солдатській казармі українська пісня. Служив Василь Шевченко в ракетних військах з 1959 по 1962 рік. До речі, під час Карибської кризи перебував саме на Кубі.

”Як умієм, так і пієм”

З майбутньою дружиною Раєю Василь зустрічався ще до армії. А коли демобілізувався, то й побралися. Раїса на той час працювала в ланці. Вона теж голосиста і запальна, а тому й склався сімейний дует. Разом вони виводили пісні майже на 300 весіллях! Просили їх за музик і молодята, і батьки, адже знали вони і веселих, і сумних, і обрядових пісень силу-силенну.

З 1975 року сім’я проживала у Вільшані. Саме тоді колгоспні дільниці готували новорічні виступи, щоб показати їх на свята в центрі селища. Від третьої дільниці такий виступ готувала Людмила Челіканова. Залучила до нього і Василя, як гармоніста. А після вдалої прем’єри він і запропонував об’єднатися в художній колектив. Спочатку назвалися ”Як умієм, так і пієм”. А коли їх почали запрошувати на конкурси, то з’явилася назва ”Хуторяни”. Адже кістяк колективу був з Трихуторівки.

Самодіяльний ансамбль був справжнім фольклорно-етнографічним колективом. Одягалися в старовинне вбрання, використовували реквізит (прялка, гребінь, чоботи і навіть піч), співали давні українські пісні під гармошку. В цього колективу велика біографія: за 22 роки існування (1976–1998) відбулося багато виступів. Були перемоги і поразки, були дипломи і грамоти, було веселе і сумне. Та щоб там не сталося, яка б втома не лягала на плечі керівника – збиралися увечері й від душі співали, придумували постановки, шили костюми. Цим і жили, вважаючи за свято пісню серед буденних днів.

Гармоніст завжди в пошані

Гармошка для гармоніста – найперший товариш, вона без слів розуміє і без слів розповість. У Вільшані гармоністи завжди були в пошані, а тому не цурався цього інструмента нині покійний головний лікар Віктор Паустовський, керівник Вільшанського народного хору, самодіяльний композитор Анатолій Даценко, підтримують традиції і молоді жителі селища: Василь Коваленко, брати Василь та Анатолій Пустовіти.

За роки спільного сімейного життя подружжя Шевченків виховало двох дітей. Син – Михайло Васильович Шевченко (1963–1985) теж був музикантом, грав на баяні, гармошці, гітарі, виступав у складі вокально-інструментального ансамблю Вільшанського Будинку культури. Михайло вчився в Канівському культурно-просвітньому училищі, але через хворобу не зміг його закінчити. Дочка – Таїсія Василівна Миколаєнко працює санітаркою в лікарні. Вісім років тому втратив Василь Кирилович свою другу половинку – дружину Раїсу Григорівну. Але зростає онук, є вже два правнуки, є ким опікуватися в якості діда і прадіда. А ще, вже перебуваючи на пенсії, повернувся Василь Кирилович в Ільченкове. Він сам веде господарство і залишився нині останнім жителем цього поселення!

Посивів буйний чуб Василя Кириловича, бентежне життя додало смутку очам, але й в свої 70 років він і досі гармоніст. Хай рідко бере до рук гармошку, проте він пильно слідкує за життям селища і країни, переймається проблемами нашої культури, бо творча людина – то назавжди.

Оксана Коростова
молодший науковий працівник музею історії смт. Вільшана,

На фото:
1. Мама Варвара Остапівна (друга праворуч), тітки Мотря, Марія та дядько Олександр. Трихуторівка, 1955 р.
2. Весілля Василя та Раїси Шевченків. Трихуторівка, 1963 р.
3. Виступ ансамблю ”Хуторяни”. Городище, 1987 р.
4. В.К.Шевченко біля свого двору в Ільченковому. 2005 р.
5. В.К.Шевченко з правнуком Олександром. Вільшана, 2007 р.
6. В.К.Шевченко в Городищі, 2010 р.