”Баба-партизанка” – так просто, але з повагою називають мліївчани Ольгу Денисівну Середу

Нині жителька Млієва Ольга Денисівна Середа – ветеран Великої Вітчизняної війни, інвалід І групи, учасник бойових дій. Проте визнання її учасницею руху Опору прийшло не відразу, а лише у 1984-му, через 40 років після звільнення Черкащини, за постановами районного і обласного комітетів КПУ: ”…признати гр. Середу О.Д. з березня по вересень 1943 року учасницею Городищенської підпільної патріотичної організації і з вересня по листопад 1943 року – розвідницею партизанського загону ”За Отчизну”, що діяли на території Городищенського району”. А за скупими фразами офіційного визнання – спогади про тривожну молодість, про війну і партизанські будні, про випадки, коли не один раз доводилося бути між смертю та життям.

”Знахарство здавна у нашому роду”

Народилася Оля 19 липня 1925 року в с. Мліїв у сім'ї робітника. По батьковій лінії її рід походить з Мукачівщини. Ще у XVII – на початку XVIII ст. вони проживали там біля Іванкової гори. Мали свою землю, ліс, займалися бджільництвом. А ще добре знали лікарські рослини і були знахарями. До них люди з навколишніх сіл їздили лікуватися.

За родинним переказом, одного разу проїздив їхнім краєм сам цар Петро І з німкенею. І стало їй зле, і не знали подорожні що робити. В нагоді став пастушок, онук діда Івана, який вилікував поважну мандрівницю. Цар пообіцяв винагороду – вільну синам. Проте вийшло інакше, бо забрали їх до Росії і віддали у солдати. Лише після рекрутчини, вже при Катерині ІІ, вони отримали вільну і землю в Україні. Так представники роду потрапили на Черкащину і отримали по 25 десятин землі і лісу. В родині довго зберігалася царська грамота зі словами імператриці ”За верный труд и благие дела”.

Батько Ольги – Денис Григорович Ємець під час громадянської війни служив у лавах Червоної Армії, далі був робітником, а з 1927 року – шахтарем на Донбасі. Мати – Ганна Олексіївна Сапач була домогосподаркою. У 1929 році батько забрав сім'ю на Донбас. Ольга мала трьох сестер: Уляну (1913 р.н.) від першого шлюбу, Марію (1929) та Галину (1937).

До війни дівчина встигла закінчити 8 класів місцевої школи робітничого селища шахти ”7/8 Карла” Краснолучського району.

Війна почалася з першого поранення

Пізньої осені 1941 року фронт підійшов до річки Міус і на деякий час зупинився. На початку грудня старшу сестру Уляну направили на розчищення доріг, але вона була вагітна і замість неї пішла Ольга. Довелося дівчині ще й вночі носити снаряди. А на ранок в небі з'явився німецький літак, який скинув декілька бомб. Осколками Ользі поранило руку і ноги. Місяць перебувала в лікарні. Їй тоді вперше сказали, що ”народилася в сорочці”. Жоден з осколків не зачепив кістку.

Через два тижні Ольгу викликали до військомату сусіднього селища Іванковці. Були тут і дівчата, і жінки. Їм пояснили, що вони військовозобов'язані, а тому прийняли присягу і клятву на вірність Батьківщині. Виконували важку фізичну роботу: рили окопи, бліндажі, протитанкові рови, розчищали залізничні колії і поля для літаків.

В липні 1942 року потрапили в оточення, але завдяки командирові змогли з нього вийти. Рухалися за фронтом. Було багато поранених. Більшість пішла далі на схід, а 17 осіб вирішили повернутися на шахти. Серед них була і Ольга. 7 вересня вона дісталася до свого селища. Поселення лежало в згарищах. На ранок з'явилися мадяри. Окупанти наказали всім людям працездатного віку зареєструватися на біржі.

Через день знайшовся батько і сестри. У них була перепустка на п'ять осіб. Батько тоді сказав: ”Вугілля для німців добувати не будемо. Спробуємо повернутися до Млієва”. На залізниці він дав хабара начальникові станції і той посадив їх у товарняк, що рухався на Київ.

І підпільниця, і партизанка

19 вересня потяг зупинився на невеликому перегоні. Сім'я відчувала, що це вже Черкащина – і вистрибнули з вагону. Спочатку дісталися до Виграївського лісу, а згодом і до Млієва. Так почалося життя в умовах окупації.

Весною 1943 року Ольга з матір'ю знайшли в лісі пораненого партизана, а біля нього два автомати і розбиту рацію. Партизана забрали до себе і лікували, переховували від поліції та лихого ока. Ольга обережно, через знайомих хлопців, почала розпитувати про можливість відремонтувати рацію. Після цього випадку її прийняли до підпільної патріотичної організації, якою керував Олег Український. Партизан скоро одужав і пішов до лісу, а згодом з'явилася дівчина – Марія Лизогуб, через яку група тримала зв'язок з партизанами.

Від Івана Аврамовича Дичко Ольга отримувала листівки і разом з іншими членами групи розповсюджувала їх в Млієві та Городищі. Листівки містили вісті з фронту та заклик до молоді вступати до партизанських загонів. Згодом підпільники теж вийшли в ліс, але Ольга отримала наказ залишатися в підпіллі. Двічина виконувала завдання для загону ім. Пожарського. Через зв'язкову Марію вона передавала партизанам одяг, взуття, свічки, одеколон, які зберігалися у німецькому складі. Пробратися до нього вдалося через підкоп, який зробив Борис Гаврилович Кузуб.

Через декілька днів прийшов Володя Карпенко і передав Ользі усний наказ про те, що вона зарахована розвідницею до партизанського загону ”За Отчизну” (командир Д.О.Коршиков).

Народжена в сорочці

Восени 1943 року на допомогу партизанам було висаджено десант. Ольга допомагала збирати десантників і направляла їх до партизанських загонів. Одного разу, повертаючись з Дубіївки, вона помітила в болоті пораненного партизана. З великим зусиллям дівчині вдалося його витягнути і доправити до загону.

В цей час Ольга передавала розвідувальні дані про наявність в селах району і самому Городищі німецьких військових частин та формувань поліції і жандармерії. Цю інформацію вона передавала загонам Д.О.Коршикова, П.А.Цаплюка, С.Н.Пальохи, Нікуліна. Її зв'язковими були лісник Будянського лісництва Степан Найда і бухгалтер Михайло Кононов.

Так в жовтні 1943 року командиру групи Павлу Шестотілову Ольга передала повідомлення про прибуття в с. Мале Старосілля загону карателів на автомашинах. Скориставшись цим партизани вийшли в район лепрозорію біля Буди-Орловецької і розбили фашистів.

Під час виконання одного із завдань дівчина була важко поранена. Осколок гранати застряг за декілька міліметрів від печінки. Ольга вдруге почула слова про ”народжену в сорочці”.

Далі партизан направили в район Свидівка. Тут були тяжкі бої, в ході яких радянські війська захопили плацдарм. Ольга виконувала обов'язки помічника фельдшера медсанбату 52-ї армії. Брала участь у звільненні Малого Старосілля і Орловця. А на підступах до Млієва знову стала розвідницею.

Це останнє завдання Ольга виконувала 8 лютого 1944 року. Треба було дізнатися чи дійсно замінований міст через річку Вільшанку, оскільки там була виставлена охорона. Дівчина взяла у сім'ї Круподерів, що жили поблизу мосту, кошик з яйцями і рушила до вартових. Уважно придивляючись помітила ”нові” кущі (місця маскування). Її зупинили і влаштували обшук, навіть порізали чоботи. А була ж зима! Забрали яйця і відпустили. Один з німців сказав, щоб не залишалася там спати, бо міст… І підняв руки до неба. Ольга зачекала розвідників і розповіла де закладені міни і де відпочивають вартові. Охорону було знешкоджено, а міст розміновано. На ранок по ньому вже йшли радянські війська.

Запізніле визнання

Після звільнення нашого краю Городищенський військомат видав Ользі документи і направив на курси обліковців тракторних бригад. Після їх закінчення працювала далі у колгоспі ”Переможець”, а згодом ім. Симиренка с. Мліїв.

У 1949 році вийшла заміж за тракториста Федота Васильовича Середу (1923–1994). Згодом з'явилися діти: Марія (1950 р.н.), Євдокія (1952–2005), Віктор (1955) і Людмила (1960). Старша дочка живе в м. Тараща на Київщині, Євдокія жила і працювала у Мурманську, а менші залишилися поруч – у Млієві. Нині Ольга Денисівна має вже 9 онуків і 6 правнуків.

У 1984 році, в ході підготовки до відзначення 40-ї річниці Великої Перемоги, почалася робота по уточненню списків учасників Великої Вітчизняної війни. І в перший список учасників руху Опору Ольга Денисівна не потрапила. Довелося писати листи, звіти, шукати свідків, щоб підтвердити свою участь в підпільній і партизанській боротьбі. І визнання таки прийшло! Сьогодні вона з гордістю може показати свої нагороди і відзнаки: орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден ”За мужність”, медалі ”За перемогу над фашистською Німеччиною”, ”За трудову доблесть СРСР”, ювілейні нагороди, знак ”Ветеран 52-ї армії” та партизанський квиток за № 9928.

Нині, в свої 85, Ольга Денисівна сама господарює у хаті і на подвір'ї, займається лікарськими травами, знахарством, допомогає підтримувати здоров'я собі, дітям, колишнім партизанам та членам їх сімей.

На фото:
1. Ольга Середа (Ємець) в молодості. Фото 1940-х рр.
2. О.Д.Середа (друга праворуч) на відкритті пам'ятника загиблим партизанам-прикордонникам поблизу м. Городище. Фото 1995 р.