Про своє дитинство і юність, що припали на 1930-50-ті роки пригадує колишня жителька м. Городище Галина Олександрівна Артеменко

Галина Олександрівна проживає в охайному, доглянутому будинку селища Мліївського НДІ садівництва ім. Л.П.Симиренка. А її дитинство і юність промайнули в Городищі. Багато вона пережила у своєму житті. Але завжди залишалася щирою і доброзичливою, працьовитою і порядною. Це її невід’ємні риси характеру. І пригадати їй є що із власного життя.

”Шахтарська хвороба” забрала батька

Народилася Галинка 29 березня 1926 року на кутку Гейківка в Городищі в робітничо-селянській родині. Батько, Олександр Филимонович Штепа, працював спочатку чоботарем, а потім на шахті у Кривому Розі. Мати, Ольга Василівна Штепа (Корж), працювала в колгоспі, а ще підробляла шиттям одягу. В їхній сім’ї були і старші діти: брат Володя та сестра Василина.

Мати тримала корову, свиней, що й допомогло вижити голодного 1933 року. Батько вже тоді не працював по хворобі і, саме вона, ”шахтарська хвороба”, вкоротила йому життя. Після смерті батька з матір’ю залишилася лише Галинка. Володя тоді навчався в Одеському сільськогосподарському інституті, а Василина вийшла заміж і жила окремо.

Восени того ж 1933 року Галинка пішла до Городищенської школи № 4. До сих пір пам’ятає і згадує добрим словом свою першу вчительку Марію Пилипівну Олійник, чоловік якої був районним керівником. Дівчинка була старанною і дуже активною ученицею: вчилася на ”5”, любила математику і природознавство, займалася фізкультурою, танцями і співом.

Під час ”Великої чистки” 1937-38 років був репресований один з її родичів – Митрофан Андрійович Мусійко, свекор сестри Василини. Все життя він був людиною доброю і працьовитою. Під час НЕПу працював у господаря і заробив у нього на електросічкарню. Але під час розкуркулення це стало підставою для звинувачення. Чим не куркуль: має гарну хату і двигун. І те й інше відібрали. Сім’я вимушена була перебратися до Луганська на заробітки. В 1935 році повернулися в Городище. Митрофан пішов працювати овочівником до колгоспу ім. Шевченка. А у 1937 році пригадали ”старі гріхи”, заарештували і стратили.

Я намагалася врятувати подругу єврейку

У 1941 році Галина закінчила семирічку і подала документи до Корсунського педучилища. Мріяла стати вчителькою, але не судилося…

22 червня вона сиділа у подруги Каті Скалиги біля криниці. В цей час її батьки поверталися з базару. Вони були стривожені, а з їхньої розмови Галина дізналася, що почалася війна. Вона тоді й уявлення не мала, що це за страхіття.

В середині липня червоноармійці, на машинах і при зброї, пройшли через містечко на захід. Але вже через декілька днів відступили на схід. Згодом в Городище зайшли німці. Частина із них розселилася по хатах. По сусідству з Галиною жив вчитель Мілоданов, у якого дружина і дочка були єврейками. Спочатку їх не чіпали, але хтось все-таки доніс. В хаті Галини в той час переховувалася єврейська дівчина Соня. Вона була ровесницею Галини. Дівчата були чорняві і схожі одна на одну.

Одного разу вони були самі в хаті. Аж тут німці. Сховатися Соня не встигла. Німці поставили обох дівчат до груби, навели на них зброю і давай випитувати: ”Хто з вас єврейка?" Дівчата злякалися. Але мовчали. Німці тричі повторили запитання і, не отримавши відповідь, пішли. Галина ввечері дала Соні українське вбрання і провела додому.

Через тиждень німецька влада запропонувала всім євреям Городища взяти цінні речі і вийти на дорогу. Обіцяли, що відправлять до Палестини. Але це була смертельна пастка. Того дня всім жителям містечка заборонили виходити на вулицю. Лише з горища чи здалеку, з берегу річки, можна було побачити сумну і тривожну картину: колона з євреями рушила в напрямку до села Мліїв. І там, перед Млієвом, поруч дороги, вони всі були розстріляні. Були там і Мілоданови, і Соня.

В Німеччині я чекала материнського коржика

У 1941 році, при німцях, Галина навчалася у Городищенській гімназії, що діяла в приміщенні сільськогосподарського технікуму. А у 1942 році в їхню хату зайшов поліцай і попередив матір: ”Дівчину не ховай. Не віддаси до Німеччини – буде погано”. Тому почувши про збір, дала на дорогу харчі і провела дочку до технікуму. Далі пішки до залізничного вокзалу і у товарних вагонах на захід. Привезли їх спочатку у місто Галле. Остарбайтерів помили у лазні, обробили їхній одяг і направили на біржу. Весь цей час Галина була з вірною подругою Катериною. Хлопців і дівчат розбирали німецькі бауери аж поки не лишилося їх двоє. Галина мала тоді лише 16 років, була не високою і худенькою. І коли під’їхав ще один німецький господар, то вказав лише на Катерину. Але подруга проявила впертість і декілька раз повторила: ”Я без неї не поїду!" Довелося німцеві взяти їх обох.

Працювали дівчата на фермі у невеликому селі. Там уже були остарбайтери з Білоцерківщини, Харківщини, Ленінграду, Польщі, а також наймити-німкені. Господар вирощував на своїх полях зернові, овочі, картоплю. Останню, до речі, садили і вибирали технікою. Взимку перебирали квасолю з під комбайну. Її треба було очистити і розсортувати.

Був випадок, коли Галина з дівчатами з Ленінграду ”проштрафилися”. По вихідних ці дівчата бігали у сусіднє містечко Гетштед до знайомих хлопців. Одного разу вони взяли їм на гостинець квасолі, а у мішки додали до ваги солі. Через декілька днів німець помітив це і викликав Галину, як старшу по їхній ”бригаді”. Проте вона сама про цю підміну нічого не знала. Тоді допиту були піддані всі остарбайтери. Господар заявив: ”Поки не зізнаєтеся хто це зробив, будите працювати без грошей, подарунків і з обмеженим вихідним”. В таких умовах дівчата прожили місяць, аж поки одна з винуватців не зізналася. Після цього всі обмеження були зняті. Дівчата знову отримували 8 марок в місяць, а на свята німець робив ще й подарунки, наприклад – плаття.

Під час перебування в Німеччині Галина листувалася з мамою і подругами. І всі листи доходили. Мати, в свою чергу, теж намагалася підтримати дочку і раз в місяць пекла маковик, обшивала його білою матерією і надсилала Галині. Як же чекала дівчина маминих гостинців!

У травні 1945 року їх звільнили американці, а згодом Галина повернулася додому, до мами, у Городище.

З Миколою Артеменком ми розписалися таємно

Ще у Німеччині Галині приснився сон: по смертельному полі йде наш солдат. Лунають вибухи, свистять кулі, а він вперто йде вперед…

І ось в Городищі, біля воріт технікуму, вона зустріла солдата на милицях. Був він після госпіталю, худий і у синцях під великими очима. Галина помітила, що не зважаючи на це все хлопець гарний на вроду і такий схожий на того, якого вона бачила у сні. Молоді люди обмінялися поглядом і відразу ж якась іскра пройшла через їхні серця.

Хлопець і дівчина почали частіше зустрічатися. Неначе випадково, але обох, ніби магнітом, тягнуло один до одного. Обох проймало приємне відчуття першої закоханості від кожної такої зустрічі. Одного разу він підсів до неї на лекції, а після пари залишив записку із запрошенням на побачення. Звали хлопця Микола Артеменко. Дядько і брат Галини були тоді викладачами у технікумі. Вони опікувалися дівчиною і не вважали Миколу за достойного кавалера. Навіть надумали розлучити закоханих.

Микола був інвалід війни. Їхню сім’ю складала мати та ще двоє братів: менший – школяр, а старший – інвалід війни. Він все життя прожив з осколком в грудях. А тому Микола намагався хоч трохи підробити. Їздив до Києва, купував там ручки, чорнило, паперові мішки. З останніх він робив зошити і всі ці речі продавав однокурсникам. Із-за цього ”бізнесу” доводилося пропускати лекції, але Микола наганяв пропущене і вчився на відмінно. Проте потрібен був привід і за прогули хлопця виключили з технікуму. Він перевівся в Бобринецький технікум на Канівщині.

Однак рано раділи родичі, що позбулися такого нареченого для Галини. Труднощі розлуки ще більше їх зблизили. Молоді закохані зрозуміли, що вони не зможуть жити один без одного. І 1 листопада 1947 року, в Городищі, вони тихенько розписалися. При цьому був свідком лише товариш Миколи – Олександр Кулініч. В маленькому містечку ”шила в мішку не втаїш” і через три тижні про це дізналася мати. Але дочку не сварила, бо поважала Миколу, лише промовила: ”Ну що ж, доцю поздоровляю тебе із законним шлюбом”.

А життя триває…

З Миколою Михайловичем Артеменком Галина Олександрівна прожила 44 роки. Куди призначали чоловіка, туди їхала і вона. Жили й працювали вони у Петропавлівці, Калинівці, В'язівку та Корсуні.

За цей час Галина Олександрівна закінчила заочно Білоцерківський сільськогогосподарський інститут за спеціальністю вчений-зоотехнік. Пішла в аспірантуру інституту ім. Шліхтера в Києві. Але довчитися не вдалося, оскільки отримала призначення головним зоотехніком району.

Саме тоді, у 1966 році, сім’я Артеменків повернулася на Городищину. Микола Михайлович став директором Науково-дослідної садстанції ім. Л.П.Симиренка. У 1983 році сюди перейшла працювати і Галина Артеменко. Тяжкою втратою для неї стала передчасна смерть чоловіка у 1991 році. Живучи поряд з такою відомою людиною Галина Олександрівна не залишалася на другому плані. Вона невтомно працювала, виховувала дітей, понад 20 років очолювала районну жіночу раду.

За роки спільного життя Артеменки виростили двох дітей. Дочка Людмила (1948 р.н.) за освітою інженер-електромеханік, працювала у відділі механізації українського НДІ садівництва, проживає в Києві. Син Олег (1951-1999) мав таку ж спеціальність, жив і працював у Києві.

Має Галина Олександрівна і п’ять онуків. Андрій і Антін – діти Олега. Андрій закінчив Київський інститут цивільної авіації, працює інженером-системотехніком. Антін закінчив автодорожній технікум, працює автомеханіком у власній майстерні. Микола, Тетяна і Дмитро – діти Людмили. Микола закінчив КПІ, працює тренером успіху. Тетяна закінчила Київську державну консерваторію по класу фортепіано. Певний час мала проблему з працевлаштуванням. Але все змінив випадок – зустріч з іноземцем. Нині вона проживає у Великобританії у власному будинку. Нещодавно закінчила факультет бізнесу і фінансів Портсмутського університету. Дмитро закінчив КПІ і працює директором компанії ”Парк електроніки” в Києві.

Дочекалася Галина Олександрівна і правнуків. Їх у неї троє: Катерина, Антін і Омар. Останній вже англійський підданий.

З 1991 року Галина Артеменко на заслуженому відпочинку. Вона Ветеран праці, учасник Великої Вітчизняної війни, має урядові нагороди, знак Відмінник сільського господарства, звання Заслужений зоотехнік України. Всупереч віку вона жвава і життєрадісна. Сама займається господарством, бере участь у святкових заходах, допомагає музею родини Симиренків оформити кімнату Миколи Артеменка, постійно надає благодійну допомогу, зокрема церкві, лікарні, школі, колишнім працівникам інституту і всім, хто в скрутній життєвій ситуації її потребує. Хай же Господь береже її зоров’я і сприяє усім її справам.

На фото:
1. Г.О.Артеменко, 2008 р.
2. Галина (друга з права у нижньому ряду) з подругами остарбайтерами. Німеччина, м. Гетштед, 1943 р.
3. Студенти технікуму Микола Артеменко і Галина Штепа. Городище, 1946 р.
4. Г.О.Артеменко з онукою Тетяною і правнуком Омаром. Великобританія, м. Госпорт, 2006 р.