25 липня 2009 року пішов із життя Олександр Несторович Старик – педагог і письменник, уродженець с. Хлистунівка. На жаль, більшість його творів ще не опублікавані. Вони залишилися в рукописах. І лише зараз є можливість донести його літературну спадщину до читачів, повернути письменника Україні.

Народився Олександр суворого 1938 року у селянській родині. Батько, Нестор Лавронович, ще до революції служив у Литві і там одружився. Мати була полькою за національністю. Мала ім’я Юзефа, проте в селі її називали Вірою. Батько, з братами Василем і Омельком, затіяли тоді війну з хлистунівською бандою, та сили були нерівні. Бандити ”запропонували” їхнім родинам залишити село. А якщо не виїдуть – то знищать. Брати Старики із сім’ями подалися до Сибіру. Василь і Омелько там і вік свій звікували, а батько не прижився. Він повернувся у Хлистунівку, але ще довго спав із револьвером під подушкою. Тривожний тоді був час.

Олександр був шостою дитиною в родині Стариків. Старшими були брати Євген (1914 р.н.) і Михайло (1918) та сестри Ольга (1926), Зіна (1928), Віра (1936). Михайло під час Великої Вітчизняної війни пішов на фронт і не повернувся. Пропав безвісти.

Переживши окупацію, Олександр у 1945 році йде до школи, а у 1952 році закінчує Хлистунівську семирічку. Середню освіту здобув у сусідньому В’язівку. Ще в школі він залюбки малював і писав твори. Так з’являються перші власні оповідання і новели. Захоплювався хлопець й історією. І навіть у 15 років написав роман ”Країна Урарту”. Звичайно, ще дитячий, але іскорка творчості уже палала в його душі.

Через рік після школи Олександра забрали в армію. Служив військовим телеграфістом. У 1961 році демобілізувався і повернувся в рідне село. А вже через рік стає студентом філологічного факультету Черкаського педінституту та членом Черкаського літоб’єднання. Саме в студентські роки, на шпальтах газет ”Молодь Черкащини” та ”Черкаська правда", з’являються і його перші друковані новели. В цей час Олександр особисто знайомиться з Валерієм Кравцем (нині відомий російський поет і журналіст) та Василем Симоненком. Пізніше, в одному з листів, В.Симоненко напише: ”Пам’ятаю твою ”Синичку” в ”Черкаській правді”, Сашко. Надіюсь ще й на щось орлине!"

Ще студентом, відвідуючи Хлистунівку, Олександр одружився. Його обраницею стала молода дівчина Катерина Дудник. У 1965 році у них народився син Михайло, а у 1973-му – донька Таїсія. Михайло живе у Воронівці. Під час служби в армії він брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Працював робітником в Києві, але недовго. Згодом повернувся на Городищину. Таїсія живе в Києві. Педагог, як і батько, працює в школі.

Після інституту Олександр Несторович працював вчителем на Донеччині. З юнацьких років він палко любив свій край, мову, Батьківщину. Був близький за духом до шестидесятників. Важко було там, де російськомовна більшість. Його не розуміли і недолюблювали. На початку 1970-х повернувся в рідні краї і почав працювати у Воронівській школі. Тоді ж, поступив на заочне відділення кінознавчого факультету Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. До речі, його однокурсником, в якого він проживав під час сесій, був відомий нині режисер-мультиплікатор Олександр Татарський. Так, в творчості О.Старика з’являються кіносценарії, зокрема, ”Женці” і ”Клякса”.

В ці ж роки Олександр Несторович листується з черкаськими письменниками М.Т. Негодою, В.І. Захарченком, С.Л. Носанем, журналістом В.М. Сироватським, кінодокументалістом В.С. Рябунцем та іншими цікавими і талановитими людьми. Його листи – це окрема сторінка творчості. ”Я мрію опублікувати твої листи”, – написав після 36 (!) років листування вже згадуваний Валерій Кравець. Всі, кому була відома літературна творчість О.Старика, схвально відгукувалися про неї. Були навіть підготовлені повісті до видавництва ”Радянський письменник”, але не судилося. В одному з листів до свого друга і односельця Івана Васильовича Ружина автор згадує про це так: ”…коли торкнулися біографічної довідки, коли довідалися, що мене виключили з лав КПРС за національне питання – замахали руками, відхрестилися як від чумного! А пізніше, ще й вигризли з рідної землі. І поневіряюсь…”

На початку 90-х років журнал ”Донбас”, через В.І. Захарченка, замовив О.Старику прозу. Він надіслав повість ”Бідовий хлопець” та оповідання ”Здрастуй, сер!", ”Шаплик” і ”Гуля”. Але публікація так і не відбулася. Твори теж ніхто не повернув.

У середині 80-х років Олександра Несторовича звинуватили в тому, що він ”ударив” ученицю і вижили з Воронівської школи. Довелося шукати роботу в інших селах Черкащини. Єдиною відрадою того періоду була публікація на сторінках ”Молоді Черкащини” його повісті ”А ще сонце не заходило” (1984). А у 1986 році померла дружина. Через декілька років, сусід по Хлистунівці, який на той час жив і працював у Харкові, запропонував О.Старику переїхати до Подольська Московської області, де проживала сестра його дружини. Всі наступні роки, до кінця життя, Олександр Несторович жив у Подольську. Вчителював і трохи друкувався на літературній сторінці місцевої газети ”Подольский рабочий”. У 1983 році вийшов на пенсію за вислугою років.

”Тіло моє серед москалів, а душа там, в Хлистунівочці…” – писав О.Старик в одному із листів до І.В. Ружина. Він не забував рідний край, а тому намагався щоліта бувати в Україні, зокрема Воронівці. ”Там і відпочиває душа. Там є де і з вудкою посидіти”. А повертаючись до Подольська любив переглядати власний відеофільм. А там ”…і Хлистунівочка, і Воронівка, і Городище, і Київ… Любуюсь їх видами, п’ю нектар (уявно п’ю) квітів Батьківщини”.

В останні роки О.Старик не полишав творчості. Писав новели, оповідання, повісті тощо. В його творчому доробку різноманітні твори. Це повісті ”Конвалії”, ”Червоне колесо”, ”Моя Вигранка”, ”Пояснювальна записка”, п’єса ”Аврал”, казка ”На вербі груші”, збірка ”Поетичні екзерциси” (більше 60 віршованих поезій), 58 оповідань і новел та вісім загальних зошитів ”Щоденника”. Всі вони не опубліковані і чекають свого часу.

Ще у 1989 році, у Подольську, Олександр Несторович одружився вдруге. Його дружина Надія Вадимівна працює стенографістом у Центральному банку Росії в Москві. За заповітом чоловіка вона привезла прах О.Старика в Городище і поховала біля могил його сестер і брата. Тепер він знову в Україні. Вже навічно. А його творче слово чекає на читача.